By Софія Коваль 
Норманська четвірка — це неофіційний дипломатичний формат, у якому лідери України, Німеччини, Франції та Росії намагалися врегулювати конфлікт на Донбасі після 2014 року.
Він народився 6 червня 2014-го в нормандському містечку Бенувіль і став головним майданчиком для обговорення Мінських угод. Формат дав кілька тимчасових перемир’їв і обмінів полоненими, але так і не зупинив війну. Після повномасштабного вторгнення 2022 року класична «четвірка» фактично припинила існування.
Уявіть собі тихе французьке містечко на березі Ла-Маншу. Повітря насичене сіллю й спогадами про висадку союзників 1944-го. Саме там, 6 червня 2014 року, четверо лідерів сіли за один стіл. Петро Порошенко, щойно обраний президентом України, Володимир Путін, Франсуа Олланд і Ангела Меркель. Навколо вирувала війна, яку Кремль уперто називав «внутрішнім конфліктом». З цієї розмови й народилася норманська четвірка.
Назва прилипла майже випадково — від місця першої зустрічі. Ніхто тоді не думав, що цей формат проживе майже десять років і стане символом і надій, і розчарувань української дипломатії.
Як народився формат і чому саме Нормандія
Літо 2014-го було жорстоким. Крим уже анексований, на Донбасі палали міста, тисячі людей гинули. Французький президент Франсуа Олланд запропонував скористатися ювілеєм операції «Оверлорд», щоб зібрати сторони. Німецька канцлерка Ангела Меркель підтримала ідею. Так з’явився чотиристоронній стіл, де Росія офіційно сиділа як «посередник», хоча всі розуміли її роль.
Перша зустріч у Бенувілі не дала конкретних домовленостей. Вона стала радше політичним сигналом: Європа бере участь у спробах зупинити кровопролиття. Уже через кілька місяців формат набув регулярності. Зустрічі проходили в Мілані, Мінську, Парижі, Берліні. Паралельно працювала Тристороння контактна група в Мінську, але саме лідери «четвірки» задавали тон.
Хронологія ключових подій
2014, 6 червня — Бенувіль. Перша зустріч. Формат народжується.
2014, 16–17 жовтня — Мілан. Обговорення статусу Донбасу.
2015, 11–12 лютого — Мінськ. Підписання Комплексу заходів (Мінськ-2) після 17-годинних переговорів.
2015, 2 жовтня — Париж. Домовленість про відведення озброєнь калібром до 100 мм.
2016, 19 жовтня — Берлін. Спроба створити «дорожню карту» імплементації Мінських угод.
2019, 9 грудня — Париж. Перший саміт за участю Володимира Зеленського. Обмін полоненими, формула Штайнмаєра, розширення мандату ОБСЄ.
2020–2021 — лише зустрічі радників. Росія відмовляється від повноцінного саміту.
2022 і далі — класичний формат припиняє роботу після повномасштабного вторгнення.
Мінські угоди — серце і слабке місце формату
Усе оберталося навколо двох документів. Мінськ-1 (вересень 2014) швидко розсипався під обстрілами. Мінськ-2, підписаний у лютому 2015-го під тиском «четвірки», став основним орієнтиром. Тринадцять пунктів: припинення вогню, відведення важкого озброєння, амністія, місцеві вибори, особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей, відновлення контролю над кордоном.
Проблема полягала в послідовності. Україна наполягала: спочатку безпека, потім політика. Росія вимагала навпаки — політичні кроки, а вже потім виведення «іноземних» військ (які вона, звісно, не визнавала своїми). Формула Штайнмаєра, запропонована німецьким міністром, намагалася розв’язати цей вузол, але лише посилила суперечки.
За моїм досвідом спостереження за цими процесами, норманська четвірка добре працювала як майданчик для тактичних домовленостей — обмін полоненими, локальне розведення сил. Але стратегічно вона не мала інструментів примусу. Не було механізму покарання за порушення. Росія могла ігнорувати домовленості, а Європа обмежувалася закликами.
Міфи vs Реальність
Міф: «Норманська четвірка майже зупинила війну на Донбасі».
Реальність: вона зменшила інтенсивність боїв у певні періоди й допомогла повернути сотні людей додому. Але лінія фронту залишалася гарячою, а Мінські угоди так і не були виконані повністю. Формат став радше інструментом заморожування конфлікту, ніж його вирішення.
Люди, які сиділи за столом
Склад лідерів змінювався. Спочатку — Порошенко, Путін, Олланд, Меркель. Потім прийшов Еммануель Макрон. У 2019-му — Володимир Зеленський. Німецьку сторону згодом представляли Олаф Шольц, а з 2025-го — Фрідріх Мерц. Кожна зміна приносила новий тон. Зеленський у Парижі 2019-го чітко окреслив «червоні лінії»: ніякої федералізації, ніякого зовнішнього управління Донбасом.
Зустріч тет-а-тет Зеленського з Путіним у 2019-му стала одним із найнапруженіших моментів. Український президент говорив про складність домовленостей, російський — про «прогрес». На вулицях Києва в той час стояли люди з плакатами «Ні капітуляції!».
Ключові цифри
Близько 6–7 повноцінних самітів лідерів за весь період існування формату.
Понад 17 годин безперервних переговорів у Мінську в лютому 2015-го.
Десятки обмінів полоненими, організованих під егідою формату.
Три роки паузи між самітами 2016 і 2019 років.
Повна зупинка класичної роботи після 24 лютого 2022 року.
Чому формат не витримав випробування часом
Після 2020 року зустрічі лідерів майже припинилися. Росія відмовлялася від самітів, обмежуючись переговорами на рівні міністрів і радників. У 2021-му Дмитро Кулеба прямо сказав, що формат «живий тільки на рівні радників». Повномасштабне вторгнення остаточно поховало ідею сидіти з агресором за одним столом як з рівноправним партнером.
Станом на 2026 рік класична норманська четвірка не функціонує. Європа шукає нові механізми — із залученням США, Великої Британії, інших союзників. Мінські угоди ще згадують у документах, але їхня політична вага значно зменшилася. Урок очевидний: дипломатія без реальної сили та механізмів виконання залишається лише розмовами.
Особистий інсайт
За моїм досвідом аналізу міжнародних переговорів, норманська четвірка стала дзеркалом європейської політики 2010-х. Вона показала, наскільки важко будувати мир, коли одна сторона не визнає себе стороною конфлікту. Символізм Нормандії — місця, де колись перемагали нацизм — виявився надто крихким для гібридної війни XXI століття.
Сьогодні, коли Україна бореться за своє існування, досвід «четвірки» нагадує: переговори потрібні, але вони мають спиратися на силу, єдність союзників і чіткі червоні лінії. Формат пішов у історію, але питання, які він намагався розв’язати, досі залишаються відкритими. І можливо, саме тому варто час від часу повертатися до його уроків — не щоб повторювати помилки, а щоб будувати щось міцніше.