By Софія Коваль 
Іван Драч вірші — це живий пульс української поезії другої половини ХХ століття. У них сонце стає оранжевим обличчям поезії, соняшник — символом людини, що рветься до світла, а крила — даром і прокляттям звичайного дядька Кирила.
Його балади і етюди поєднують космічний розмах із земним болем, фантастику з буденністю, і досі залишаються одним із найяскравіших голосів шістдесятництва.
Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинці на Київщині. Хлопчик із родини робітника радгоспу рано відчув смак слова. Перший вірш надрукували в районній газеті ще 1951-го, коли йому було п’ятнадцять. Після школи викладав, служив у армії, спробував університет — і був виключений за «небажані» погляди. Проте слово вже не відпускало.
1961 рік став вибухом. У «Літературній газеті» з’явилася поема-трагедія «Ніж у сонці». А вже наступного року світ побачила збірка «Соняшник». Відтоді ім’я Драча міцно вписалося в історію української літератури.
Хронологія ключових подій
1936 — народження в Теліжинцях
1961 — дебют «Ніж у сонці»
1962 — збірка «Соняшник»
1965 — «Протуберанці серця»
1976 — Шевченківська премія за «Корінь і крона»
1987–1988 — «Чорнобильська мадонна»
1989 — перший голова Народного Руху України
2006 — звання Герой України
2018 — смерть 19 червня в Києві
Сонце, соняшник і нове дихання поезії
Найвідоміший твір Драча — «Балада про соняшник». Соняшник тут не просто рослина. У нього є руки й ноги, він бігає з вітром, лізе на грушу, стріляє з рогатки. А потім зустрічає сонце — і стає навіки його. Фінал звучить як кредо цілого покоління: «Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько відкриває тебе для себе, щоб стати навіки соняшником».
Це не просто метафора. Це програмний текст шістдесятників. Драч узяв традиційну баладу, викинув з неї історичних лицарів і наповнив живою, майже дитячою фантазією. У результаті вийшло щось нове — свіже, зухвале і глибоко українське.
Поруч із соняшником завжди стояли «крила». Новорічна балада про дядька Кирила, якому доля замість шапки чи люльки подарувала сині крила. Жінка голосить, сусіди дивуються, а сам Кирило стоїть і не знає, що з ними робити. Крила — це і свобода, і тягар. Саме так багато хто з покоління Драча відчував своє покликання.
Міфи vs Реальність
Міф: Драч писав лише «сонячні» й оптимістичні вірші.
Реальність: Уже в ранніх збірках поруч із соняшником стоять біль, іронія, політична розгубленість. А після Чорнобиля з’явилася одна з найпохмуріших поем української літератури.
Любов, хліб і прості дива
Драч умів говорити про кохання так, що воно ставало майже фізичним. «Без тебе світ — це тьмавий морок. Без тебе не біжить вода…» — ці рядки знають тисячі. Тут немає пишних метафор, є лише гола відсутність. І саме вона робить вірш нестерпно точним.
«Етюд про хліб» — інший полюс. Простий, майже кухонний процес випікання перетворюється на священнодійство. Яйце, лопата, піч — і раптом ти відчуваєш, як у цій буденності пульсує саме життя.
Улюблені жанри Драча — балада і етюд. Він любив давати назви з музичними чи образотворчими асоціаціями: «Сонячний етюд», «Тихий етюд», «Музичний етюд». Це не випадковість. Поет відчував слово як звук і колір одночасно.
Чорнобильська мадонна — біль, що став поемою
1986 рік змінив усе. Син Максим, тоді студент-медик, пішов у зону як ліквідатор і сам отримав опромінення. Батько не вивіз дітей із Києва. Через рік з’явилася поема «Чорнобильська мадонна».
Це не політична декларація. Це материнський плач, розбитий на десятки голосів — солдатська мадонна, трактористка, баба в целофані, скіфська мадонна. Центральний образ — Мати, яка тримає на руках хвору планету. Драч сам писав, що в нього немає слів, що вони «розстріляні». І все ж він знайшов їх.
Поема увійшла до збірки «Храм сонця» (1988) і стала одним із найсильніших художніх відгуків на катастрофу.
Ключові цифри
- Понад 15 поетичних збірок за життя
- Шевченківська премія — 1976
- Герой України — 2006
- Перший голова Народного Руху України (1989–1992)
- Син Максим — учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС
Політика, розчарування і повернення до слова
Наприкінці 80-х Драч став політиком. Очолив Народний Рух, був народним депутатом. А потім написав гіркий і чесний вірш: «Я п’ять років займався політикою і став дурнішим у п’ять разів…». Це не кокетство. Це визнання людини, яка бачила, як слово розчиняється в компромісах.
Проте поезія ніколи не відпускала його. Навіть у пізніх збірках він залишався тим самим майстром несподіваної метафори, тільки вже з досвідом розчарувань і втрат.
Для кого ці вірші сьогодні
Для кого підходить / Не підходить
Для кого: для тих, хто шукає живе українське слово без пафосу, хто любить сильну метафору і готовий до емоційного удару. Для школярів і студентів — як класика, яку можна відчути, а не лише «пройти».
Не для кого: для читачів, які шукають лише легку лірику чи чітку риму. Драч часто ламає ритм, грається з білим віршем і прозою всередині поезії.
За моїм досвідом, найкращий спосіб познайомитися з Драчем — почати з «Балади про соняшник», потім прочитати «Крила», а вже після цього йти до «Чорнобильської мадонни». Тоді видно весь шлях: від юнацького захвату до зрілого болю.
Поет помер 19 червня 2018 року в київській лікарні «Феофанія». Згідно із заповітом, його поховали в рідних Теліжинцях біля могили сина Максима. Сонце, яке він так любив, того дня світило над маленьким сільським цвинтарем.
Іван Драч вірші живуть. Вони досі відкривають комусь двері в поезію так само, як колись відкривали їх хлопчикові з Теліжинців. І поки хтось читає про оранжеве сонце й сині крила — соняшник продовжує рости.